Відпустка в Криму 2012
Наближається літо, час відпусток. Не знаю ще, як складеться наша цьогорічна відпустка. Минулорічна була досить яскрава, з пригодами. Поки в пам'яті щось ще висить, покладу це на папір...
Зазвичай, ми їздимо дикунами в Крим. Так і сталося минулого року. Історія нашого маршруту взяла початок з попереднього Криму, коли ми знайшли райське місце, на Азові. Ті, хто там були, знають про що мова. Повна дичина, пляж повністю наш, людей нема, інколи (раз на 3 дні) проходять берегом подорожуючі береговою лінією туристи...
Так от, лежимо ми в своєму бельведері (на фото нижче), файно нам.
Під рукою якийсь жіночий журнал, про все і відразу. Гортаю його і бачу статтю про якісь дико красиві місця, також дико, не дуже доступно, називається Кінбурнською косою. Ніколи раніше про ці місця не чув. Вирішили при першій нагоді туди навідатися і перевірити чи справді там теж так добре.
І ось через рік, плануємо дорогою до Криму заїхати на Кінбурнську косу. Виїхали як завжди вранці. За Херсоном наша дорога відвертала від Кримської в сторону Голої Пристані. Після недовгих пошуків знайшли затишне місце заночувати в Сосновому лісі. Я думав, що такий ліс буває тільки в наших краях.
Вночі якась місцева сова розважала нас своїм гуканням, але не знаю чи довго, бо заснув.... Вранці поснідали і вирушили далі. Залишалося не багато кілометрів до цілі, тому ми їхали поволі, насолоджуючись навколишніми краєвидами. Дорога йшла вздовж Дніпра, і ми заїхали окунутися і відпочити. Дітлахи наплескалися в теплій заводі і ми рушили далі.
...Доїхали до Геройського, і на виїзді дорога зникла. Не те, щоб зовсім, просто асфальт закінчився, а за ним починалися піщані стежки. GPS проклав дорогу на косу і я вирішив ризикнути і проїхати туди. Зараз розумію, як це було безвідповідально - з сім'єю, в спеку, прориватися піщаними дорогами 20 кілометрів степовою дикою місцевістю, де на сторонню допомогу розраховувати не доводилося б. Але на той час я вирішив їхати.
Таких краєвидів ми точно раніше не бачили. Багато солених озер, диких птахів, навколо пісок.
Такого досвіду пісководіння я ще не мав, якщо не рахувати невеличкі піщані куски берега в Криму та Болгарії. Тут довелося їхати 20 кілометрів такими суцільними пісками. Субара навіть була на межі перегріву, але якось обійшлося. ...Мабуть Бог допомагає дурням, які не знають, що роблять, тому що ми все-таки доїхали. Їхали ми тих 20 кілометрів десь до 2 годин. На початку коси розташоване село Покровка, було приємно побачити хоч-якусь цивілізацію після такої дороги.
Ми поїхали далі, в сторону коси. Вибрали місце для табору і дітлахи відразу полетіли в море. Такий білий пісок я бачив вперше.
І тут, для кращого розуміння всієї ситуації а отримав урок на самій косі, коли вже не треба було нікуди їхати, просто припаркуватися ближче до стоянки. Субара досить просто засіла в піску на тій-же піщаній дорозі, і далі не їхала. Ну але поспішати вже не було куди - був час, натхнення, саперна лопата і тепле пиво.
Добре, що в Субарі є якась хитра система захисту від глибокого закопування. Як тільки вона сідає до якогось рівня - колеса перестають крутитися, машина просто стоїть і далі не закопується. Тому копати було не так багато як могло би бути. Але відкопувати пісок, стоячи в ямі - не просте завдання, як виявилося. Пиво помагало, як могло, і десь можливо за хвилин 40 я відкопав повністю ліву сторону. Залишався приблизно такий же обсяг робіт, коли поруч появився якийсь добрий олігарх на Лендкрузері. Я швиденько причепив гака до нього і він мене легко витягнув на твердіший пісок. Я об'їхав цей хитрий засмоктувальний пісок, і ми зайнялися встановленням табору.
Неприступність Кінбурнської коси допомогла зберегти природнє середовище для місцевих тварин, яких тут, як виявилося багацько. Так, метрів 200 від нас на самому березі гуляв табун диких коней. Таких доглянутих коней не часто можна побачити.
Дорогою на косу бачили пеліканів, фазанів і інших птахів. Але найбільше нас вразила зустріч з маленьким звіром, якого я випадково помітив, йдучи в напрямку до намету наступного ранку.
Степова гадюка, як виявилося, теж облюбувала цей райський куток. Отже, на щастя, я помітив, як вона повзла по піску в сторону намету. Заповзла під намет і там собі сиділа, очевидно перечікуючи спеку. Як я її тільки не виганяв. Відносив на палицях за декілька метрів - вона поверталася під намет знову. Після мабуть години таких забав, ми вирішили знімати табір і їхати геть - у випадку укусу до найближчої лікарні години 4 їзди, при умові, якщо виїдемо без пригод. Так-що ми навіть не встигли насолодитися в повній мірі Кінбурнською Косою і поїхали геть.
Наші друзі - Бодько з родиною, на той час відпочивали в Оленівці, в наметах. Ми поїхали до них. Про Тарханкут багато написано, навіть не знаю що можна додати.
І хоч море було реально кристально-прозоре, воно чомусь ще й було дуже холодне, і купатися дітлахи не хотіли в ньому. Цікаво, що за тиждень з гаком воно не потеплішало - казали, що то якась аномалія. Вдень на пляж приходило багато відпочиваючих, для яких ми створювали дискомфорт своєю присутністю, а вони відповідно нам, бо який то відпочинок, коли кругом тебе як на ринку.
Одного дня подув непоганий термік, і ми з Бодьком пішли трохи катнутися (віндсерфінг) на лиман. Через деякий час я помітив, як небо з моря починає темніти, причому якось не звично. Ми швидко побігли в табір і в передчутті бурі кинулися складати все, що погано лежить. І тут воно налетіло. Жінки з дітьми сховалися по машинах, а ми з Бодьком намагалися втримати намети від зльоту. Наметом мотлошило, піском сікло по відкритих частинах тіла. Під рукою лежав якийсь банячок, який я натягнув на голову і відразу стало комфортніше. Через деякий час, хвилин за 15, вітер почав стихати. Я пішов до Бодька подивитися як справи з його великим наметом. Бодько знайшов зігрівальну пляшку, яка дуже швидко спорожніла, а мені потім казали, що я не рівно ходив по пляжу...
Чомусь відпочинок не складався, дуже багато зусиль докладалося кожного дня і це якось напружувало. Бодько з родиною поїхали на зустріч в Щолкіне, ми вирішили теж знятися, бо набридло. Вирішили поїхати в наше улюблене місце - Тиху Бухту. Дорогою заночували поблизу Євпаторії, де море теж було чомусь холодне.
Наступного дня ми заїхали в Тиху. Це місце завжди було особливим, кожного разу воно манило і заворожувало. Нас ніби чекали там - наше місце вільне. Спокій, відчуття, ніби ми добралися додому.
Останній тиждень з гаком ми більше нікуди не хотіли їхати і потихеньку всі негаразди забувалися, відпустка перетворювалася на справжню відпустку.
Прогнозу для катання не було, вітер постійно дув віджимний, в море. Під берегом, за рахунок гірської берегової лінії, вітер взагалі був дивний, спостерігаючи згори, бачив як ним крутить. Одного дня, коли вітер змінив трохи напрям і не був повністю віджимним, я ризикнув покататися, не виходячи далеко в море, постійно контролюючи погодні умови. Каталося класно, єдине, що трохи був присутній елемент ризику відвідання Туреччини, якщо якась поломка. В сусідній бухті, де розташувався прокат віндсерфінг спорядження, на прокатній дошці вчився новачок. Його впевнено відносило в море, і нікого чомусь це не хвилювало. Коли його віднесло за острів, який сам десь в кілометрі від берега, я вирішив, що треба хлопця рятувати, так як зі станції чомусь ніхто нічого не робив. Я намотав шнури для прив'язування спорядження і полетів по вітру до нього. Зупинився біля хлопця і хотів прив'язувати його дошку для буксирування, але хлопака не розумів ситуації, (сам таким був раніше) і хотів далі боротися самостійно. Пригрозив, що більше за ним не повернуся, і за хвилю роздумів він погодився на буксирування. І тут я побачив, як від берега до нас наближається катамаран з прокатної станції. Вони загрузили хлопаку на борт і висадили інструктора на його дошку. Далі все було без пригод, якщо не рахувати те, що до самого берега підійти було дуже важко в такій крученій вітровій тіні... Потім хлопці зі станції сказали, що я мабуть його б не дотягнув при такому віджимному вітрі, так як вирізатися на берег при буксируванні не реально, тобто у мене була перспектива йти вздовж берега з надією зайти в якусь бухту.. Отака пригода
Останній день перед нашим від'їздом пішов дощ. Вперто падав цілий день. Ми зібралися і хотіли виїхати в дорогу на ніч. Але Тиха нас вирішила не пустити. Дорога глиняна, її так розвезло, що повний привід не відігравав дуже якоїсь ролі, машина просто поводилася, як корова на леді. Зрозумівши, що не виїдемо, вирішили ночувати в машині. Хоч як це не зручно, вибору у нас вже не було. Зранку, коли здавалося, трохи підсохла земля, спробував їхати далі, але на ділянці з боковим креном почав злітати в канаву. Якось задкуючи вигріб і пішов шукати іншу дорогу. ...Далі багато однотипних пошуків та спроб, ніхто більше не їде, в канаві перекошений бус. І от, в годині восьмій ранку, ми таки виїхали. Причому кусок дороги їхали просто полем, по слідах шаленої трійки (ваз-2103) - якийсь місцевий, схожий дуже на Івана Урганта, був просто безкомпромісним асом... На фото нижче авто на момент виїзду з Тихої.
Далі була дорога додому, яка нічим особливим не вирізнялась. Відпустка була багата на пригоди, залишилося більше відчуття втоми ніж відчуття відпочинку. Мабуть цього року у нас буде перерва у дикому відпочинку.
Зазвичай, ми їздимо дикунами в Крим. Так і сталося минулого року. Історія нашого маршруту взяла початок з попереднього Криму, коли ми знайшли райське місце, на Азові. Ті, хто там були, знають про що мова. Повна дичина, пляж повністю наш, людей нема, інколи (раз на 3 дні) проходять берегом подорожуючі береговою лінією туристи...
І ось через рік, плануємо дорогою до Криму заїхати на Кінбурнську косу. Виїхали як завжди вранці. За Херсоном наша дорога відвертала від Кримської в сторону Голої Пристані. Після недовгих пошуків знайшли затишне місце заночувати в Сосновому лісі. Я думав, що такий ліс буває тільки в наших краях.
...Доїхали до Геройського, і на виїзді дорога зникла. Не те, щоб зовсім, просто асфальт закінчився, а за ним починалися піщані стежки. GPS проклав дорогу на косу і я вирішив ризикнути і проїхати туди. Зараз розумію, як це було безвідповідально - з сім'єю, в спеку, прориватися піщаними дорогами 20 кілометрів степовою дикою місцевістю, де на сторонню допомогу розраховувати не доводилося б. Але на той час я вирішив їхати.
Таких краєвидів ми точно раніше не бачили. Багато солених озер, диких птахів, навколо пісок.
Ми поїхали далі, в сторону коси. Вибрали місце для табору і дітлахи відразу полетіли в море. Такий білий пісок я бачив вперше.
Добре, що в Субарі є якась хитра система захисту від глибокого закопування. Як тільки вона сідає до якогось рівня - колеса перестають крутитися, машина просто стоїть і далі не закопується. Тому копати було не так багато як могло би бути. Але відкопувати пісок, стоячи в ямі - не просте завдання, як виявилося. Пиво помагало, як могло, і десь можливо за хвилин 40 я відкопав повністю ліву сторону. Залишався приблизно такий же обсяг робіт, коли поруч появився якийсь добрий олігарх на Лендкрузері. Я швиденько причепив гака до нього і він мене легко витягнув на твердіший пісок. Я об'їхав цей хитрий засмоктувальний пісок, і ми зайнялися встановленням табору.
Неприступність Кінбурнської коси допомогла зберегти природнє середовище для місцевих тварин, яких тут, як виявилося багацько. Так, метрів 200 від нас на самому березі гуляв табун диких коней. Таких доглянутих коней не часто можна побачити.
Наші друзі - Бодько з родиною, на той час відпочивали в Оленівці, в наметах. Ми поїхали до них. Про Тарханкут багато написано, навіть не знаю що можна додати.
Одного дня подув непоганий термік, і ми з Бодьком пішли трохи катнутися (віндсерфінг) на лиман. Через деякий час я помітив, як небо з моря починає темніти, причому якось не звично. Ми швидко побігли в табір і в передчутті бурі кинулися складати все, що погано лежить. І тут воно налетіло. Жінки з дітьми сховалися по машинах, а ми з Бодьком намагалися втримати намети від зльоту. Наметом мотлошило, піском сікло по відкритих частинах тіла. Під рукою лежав якийсь банячок, який я натягнув на голову і відразу стало комфортніше. Через деякий час, хвилин за 15, вітер почав стихати. Я пішов до Бодька подивитися як справи з його великим наметом. Бодько знайшов зігрівальну пляшку, яка дуже швидко спорожніла, а мені потім казали, що я не рівно ходив по пляжу...
Чомусь відпочинок не складався, дуже багато зусиль докладалося кожного дня і це якось напружувало. Бодько з родиною поїхали на зустріч в Щолкіне, ми вирішили теж знятися, бо набридло. Вирішили поїхати в наше улюблене місце - Тиху Бухту. Дорогою заночували поблизу Євпаторії, де море теж було чомусь холодне.
Наступного дня ми заїхали в Тиху. Це місце завжди було особливим, кожного разу воно манило і заворожувало. Нас ніби чекали там - наше місце вільне. Спокій, відчуття, ніби ми добралися додому.
Прогнозу для катання не було, вітер постійно дув віджимний, в море. Під берегом, за рахунок гірської берегової лінії, вітер взагалі був дивний, спостерігаючи згори, бачив як ним крутить. Одного дня, коли вітер змінив трохи напрям і не був повністю віджимним, я ризикнув покататися, не виходячи далеко в море, постійно контролюючи погодні умови. Каталося класно, єдине, що трохи був присутній елемент ризику відвідання Туреччини, якщо якась поломка. В сусідній бухті, де розташувався прокат віндсерфінг спорядження, на прокатній дошці вчився новачок. Його впевнено відносило в море, і нікого чомусь це не хвилювало. Коли його віднесло за острів, який сам десь в кілометрі від берега, я вирішив, що треба хлопця рятувати, так як зі станції чомусь ніхто нічого не робив. Я намотав шнури для прив'язування спорядження і полетів по вітру до нього. Зупинився біля хлопця і хотів прив'язувати його дошку для буксирування, але хлопака не розумів ситуації, (сам таким був раніше) і хотів далі боротися самостійно. Пригрозив, що більше за ним не повернуся, і за хвилю роздумів він погодився на буксирування. І тут я побачив, як від берега до нас наближається катамаран з прокатної станції. Вони загрузили хлопаку на борт і висадили інструктора на його дошку. Далі все було без пригод, якщо не рахувати те, що до самого берега підійти було дуже важко в такій крученій вітровій тіні... Потім хлопці зі станції сказали, що я мабуть його б не дотягнув при такому віджимному вітрі, так як вирізатися на берег при буксируванні не реально, тобто у мене була перспектива йти вздовж берега з надією зайти в якусь бухту.. Отака пригода
Останній день перед нашим від'їздом пішов дощ. Вперто падав цілий день. Ми зібралися і хотіли виїхати в дорогу на ніч. Але Тиха нас вирішила не пустити. Дорога глиняна, її так розвезло, що повний привід не відігравав дуже якоїсь ролі, машина просто поводилася, як корова на леді. Зрозумівши, що не виїдемо, вирішили ночувати в машині. Хоч як це не зручно, вибору у нас вже не було. Зранку, коли здавалося, трохи підсохла земля, спробував їхати далі, але на ділянці з боковим креном почав злітати в канаву. Якось задкуючи вигріб і пішов шукати іншу дорогу. ...Далі багато однотипних пошуків та спроб, ніхто більше не їде, в канаві перекошений бус. І от, в годині восьмій ранку, ми таки виїхали. Причому кусок дороги їхали просто полем, по слідах шаленої трійки (ваз-2103) - якийсь місцевий, схожий дуже на Івана Урганта, був просто безкомпромісним асом... На фото нижче авто на момент виїзду з Тихої.
Коментарі
Дописати коментар